acebook

    Мармурові гори

    Мармароський кристалічний масив, Рахівські гори, Рахівський масив, Гуцульські Альпи, Мармароси – це назви одного й того ж гірського
    масиву, другого за висотою в Українських Карпатах (після Чорногори).

    Навіть у науковій літературі та поважних енциклопедіях ця гірська система досі не має єдиної назви. Але плутанина в термінах не завадила нашій мандрівці.
    Мармароси мало відвідувана частина Карпат, а доступними для турпоходів вони стали менше двох десятків років тому. Хребтом проходить державний кордон України з Румунією. А до 1991 року це був кордон СРСР, з усіма колючими дротами, хитромудрими капканами, хижими вівчарками і «доблесними» радянськими прикордонниками, які перебували у підпорядкуванні всемогутнього КДБ.
    Сьогодні потрапити сюди нескладно. Дізнатись про отримання дозволу можна, зателефонувавши на прикордонну заставу в с. Ділове. або написавши листа у Мукачівський прикордонний загін: . Дозвіл отримано, перешкод для походу більше немає, у день виходу на маршрут залишається взяти в відділі прикордонної служби с. Ділове тимчасову перепустку. Серед іншого там вказані телефони, на які раз на день доведеться відправляти СМС про місце перебування.

    Щоб іти в Мармароси спочатку доїжджаємо до Рахова (15тис. мешканців). Місто якраз готувалося приймати традиційний XXIII Міжнародний Гуцульський фестиваль. Рахівщина – найбільший за територією район Закарпаття. Єдиний, де мешкають гуцули (в Івано-Франківській області районів, населених гуцулами, чотири, а у Чернівецькій два). Район має ще багато різноманітних «най…» Тут найвищі гори, найбільша в області площа лісів, найвіддаленіший від обласного центру Ужгорода. Тут обидва витоки найбільшої ріки Закарпаття і однієї з найбільших приток Дунаю Тиси. На території району знаходиться географічний центр Європи (знак встановлений 1887 року) та Карпатський біосферний заповідник. А ще Рахівщина найбільш проукраїнський район Закарпаття. Над будівлею райради та райдержадміністрації державний синьо-жовтий та революційний червоно-чорний прапори. Такого й у Галичині не скрізь зустрінете.


    Наша група маленька – дві особи, я і донька Марія – студентка. Наплічники маємо не легенькі, з найнеобхіднішим на 4-5 днів. Рекомендуємо детальну туристичну мапу- півкілометрівку «Мармароси», яка нам не раз знадобилася в поході. Початок вересня чи не найкраща пора для мандрівки Карпатами. Починаємо виправу з села Ділове (кол. Трибушани). Цікаво, що деякі тутешні сільські родини мають італійські прізвища (Корадіні, Манфреді,Делізотті, Бузі). Це потомки італійських каменярів, які споруджували кам’яні мости-віадуки та тунелі на транскарпатській залізниці наприкінці 19 століття. Гуцули споконвіку були неперевершеними майстрами по дереву, а ось секрети обробки каменю місцеві перейняли всього півтора століття тому у італійців.
    Йдемо мостом через Тису, перетинаємо залізницю, проходимо повз греко-католицьку церкву, минаємо останні хати, мармуровий кар’єр, і підіймаємось гарним мішаним лісом вздовж потоку Білий. Під ногами часто трапляється каміння з гострими краями білого кольору, воно має приємну поверхню, інколи виблискуючи. Це шматки мармуру, по ньому йдемо. Мармарощина – історична область більша частина якої охоплює східні райони нашого Закарпаття, а південна румунський повіт Марамуреш з містами Сігет Мармароський та Бая-Маре.

    Топоніми Мармарощина, Марамуреш і Мармароси походять, очевидно, від слова мармур (румунською він також marmură). Отже, ми в Мармурових горах.
    Лагідний початок осені, глибоке синє небо. Гірський потік збігає-булькоче через велике каміння, подекуди утворюючи шумні каскади водоспадів, які дуже полюбляє форель. Десь вище чутно переливи овечих дзвоників, гавкіт собак, окрики пастухів. Першими на нас вибігають три великі кудлаті білі пси-вовкодави, по-гуцульськи «кутюги» (угорською kutya). Далі згори урочисто-граціозно наближається отара. Овечки білі, сірі та чорні, з довгою вовною, дзеленькаючи, спритно перестрибують через камені. Собаки пильнують , щоб ніхто з них не відстав-загубився. Потім коні, прикрашені китицями, нав’ючені бербеницями (вузькими дерев’яними бочками) з бринзою, великими казанами для приготування сиру, та всіляким іншим добром, схованим у бесаги. Ватаг (старший над пастухами) розповідає, що їхня полонина знаходиться на території заповідника. Адміністрація попросила їх звільнити територію, бо найближчим часом у тутешніх оленів почнеться «риковище» (спаровування оленів, що настає за народними спостереженнями від свята Головосік 11.09. і триває від двох тижнів до півтори місяця). Під час боїв за самок оленям потрібен повний спокій, жодних собак тут бути не повинно, пояснює ватаг. Ми на території Мармароського масиву Карпатського біосферного заповідника (КБЗ).


    Заповідник має давню історію. Ще у 1912-1914 рр. під охорону були взяті перші карпатські лісові резервати, зокрема і на схилах гори Піп Іван Мармароський. На базі цих пралісів у 1968 р. організований Карпатський державний заповідник (сьогодні Карпатський біосферний заповідник). Територія площею 58035,8га розташована в межах Рахівського, Тячівського, Хустського та Виноградівського районів Закарпатської області. Входить до природно-заповідного фонду України. 2011 року включений до мережі біосферних резерватів та Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у складі українсько-словацько-німецького об’єкту «Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини». Нагороджений Радою Європи Європейським дипломом. Територія розділена на функціональні зони – заповідну, буферну, регульованого заповідного режиму та антропогенних ландшафтів. Має статус природоохоронної, науково-дослідної установи міжнародного значення. Цю інформацію я прочитав на стенді, розміщеному на туристичному шляху.
    Після кількох годин, пройдених лісовим затінком, виходимо на рівну залиту сонцем галявину. Край неї дерев’яна хатка під ясенами, колишній пост прикордонників. Заварюємо каву на газовому пальнику, обідаємо. Звідси вперше понад дальніми синіми лісами відкривається грізна стіна гір, яка виглядає неприступною. Дивимось на неї довго і мовчки, як заворожені. Напевно задля цього люди й ходять у гори. Нам туди. Від початку маршруту шлях на Мармароси промаркований червоними позначками. Але тут можна зрізати дорогу і зекономити кілометри зо три Підйом стрімкий, стежка йде зиґзаґом поміж товстезними віковими буками. Першого дня рюкзаки найважчі, щоб спинитись-передихнути і не загриміти вниз, слід знайти під ногами клаптик рівного місця. З набором висоти ліс з букового переходить у мішаний, а потім у смерековий. Дорога стає пологішою, виходимо на велику полонину Лисича, тут, неподалік джерела розкладаємо намет і стаємо на нічліг.
    Вранці сходження на найвищу точку Піп Іван Мармароський (1936м). З Лисичої до вершини зо дві години ходу. Тут місце відкрите вітрам, трава, скелі, подекуди зарості ялівцю або лелечу. Стежка крута, веде понад запаморочливим урвищем, на дні якого широкий льодовиковий кар. Місцями доводиться долати висоту «на чотирьох». З кожним десятком метрів відкриваються нові краєвиди. Піп Іван тут найвищий, він справжній красень, складається з трьох вершин. По двох з них проходить кордон. З румунського боку гора лагідна, трав’яниста, а з нашого обривається дикими моторошними скелями, на які дивитись страшнувато, а не дивитись неможливо.
    На центральній найвищій вершині чотириметровий бетонний стовп. Крім нас тут ще кілька туристів. Тихо, сонячно, з погодою пощастило. Внизу, на дні одного з карів-цирків, виблискує затишне озерце. Звідси відкривається неймовірна гірська панорама на всі сторони світу, але її не описуватиму, бо наступного дня вдалося побачити ще кращу.
    Наш шлях веде на схід. Два дні йтимемо кордоном. За державу іноді буває не прикро, а навіть приємно. Українські прикордонні стовпчики якісні, нові, нещодавно пофарбовані, румунські більш древні, поставлені напевно ще в епоху раннього Чаушеску. Збереглися навіть невисокі стовпчики старого чехословацько-румунського кордону. А от радянські виявилися недовговічними як і «союз нєрушимий». У високогір’ї колючого дроту не було, але далі його буде і буде…
    Після Попа Івана рухаємось мальовничим хребтом, долаючи дві вершини, висотою понад 1800 метрів, на які зусиль витрачаємо обмаль. Стежка різко спадає додолу і виходить на чудову лісову дорогу, котра веде уздовж кордону. По обидва боки ліс, ліворуч дороги Україна, а праворуч Румунія. З нашого боку повалений паркан, старі дерев’яні стовпи з іржавим колючим дротом, який тягнеться на багато кілометрів. Колючки дуже багато. Ось така справжня радянська спадщина. Як же вони боялися, щоб ніхто не заглянув за залізну завісу! А це всього лише кордон з колишньою соціалістичною Румунією. Радянська людина і в страшному сні не могла побачити, що колись так вільно ходитиме державним кордоном.
    Лише подумав, що тут би ідеально проїхатись на велосипеді, як нас обігнала група львівських велосипедистів-екстремалів. Майже десяток кілометрів пройдено. Галявинка під лісом. Смачна вода. До найближчих людей дуже далеко. Чорне небо з неймовірно яскравими зірками. Втома, вогнище, вечеря, трішки сливовиці в чай, жарти про ведмедів, сон.
    Переночували без пригод, ведмеді не прийшли. Тією ж широкою дорогою прямуємо на Межипотоки (1713м), далі невеликі сідловини й і вершини з пологими підйомами та спусками. Йдемо як по проспекту, праворуч від нас на румунській стороні могутній пік Феркеу (1958м) найвища вершина Мармаросів, за ним гострий Міхайлеку (1918). Десь за цими горами українські села Кривий (Репедя) та Руська Поляна (Поєніле де суб Мунте).
    На північ від Гори Ненєска (1816м) розташовані Скелі смерті. Про них в мережі пишуть різні страшилки, їх згадує у своєму путівнику вчений-географ з Прикарпатського університету, автор шкільних підручників і мандрівник Йосип Гілецький. Цікавість понад усе! Ми пішли пласким плато до місця, де на мапі позначені скелі, мали б їх побачити згори. Рюкзаки сховали в кущах ялівцю. Трава недавно була порита дикими кабанами, волога глина ще не встигла обвітритись. Внизу за щільними зеленими заростями був обрив, скель ми так і не побачили, але отримали несподівану винагороду у вигляді великої галявинки, яка аж червоніла від брусниць (по-місцевому ґо́ґодзів). Жменя лісової ягоди додає подорожньому сил не менше, ніж чорний шоколад!
    Наступна гора Міка-Маре (1815), на відміну від попередньої, має гостре завершення. Підіймаємось і насолоджуємося тим, що створив Творець. На заході, вже далеченько, наш знайомий Піп Іван Мармароський. На півночі, як на долоні, вся Чорногора від Петроса (2020м), Говерли (2061м) і до іншого Попа Івана – Чорногірського (2026м). На півдні нескінченні пасма Румунських Карпат з Феркеу попереду. Перед нами Ненєска, плато, по якому ми півгодини тому ходили і ласували ягодами, прямовисно обривається, утворюючи суворі мальовничі скелі, так, ті, що Скелі смерті.
    Але життя триває. Наступна пригода – зустріч на вузькій ділянці дороги з табуном коней-красенів, без людей, з сірим конем-ватажком, налаштованих не надто дружелюбно. Того дня першу людину ми зустріли о 16 годині, це був наш прикордонник, він розповів, що табун румунський, але інколи забігає й до нас.
    Гори знову стають нижчими. Минаємо Шаул (1762м), якщо скинутися на двісті метрів вниз від Корбула (1696м), можна напитися з джерела-витоку Білої Тиси. Остання вершина на нашому шляху зарослий майже до верху ялинами Стіг (1650м) він так зветься, бо має форму стога правильної форми. Географічно тут сходяться Чорногора, Мармароський масив та Чивчинські гори. Між двома світовими війнами на горі був стик кордонів Польщі, Чехословаччини і Румунії. Навіть приповідка була, що один півень на три держави піє. За численними легендами, у першій половині 18 століття, тут полюбляв «залягти на дно» з ватагою та добутими скарбами народний месник і благородний розбійник Олекса Довбуш. Гора Стіг була одним з його опорних пунктів, вважають історики. Щовесни тут призначалося місце збору, куди поверталися із зимівників старі члени загону і приходили новачки.
    Третій останній нічліг край лісу на хребті між полонинами Радуль і Щавник з чудовим видом на піп Іван Чорногірський, навіть обсерваторія на вершині видніється. Намет стоїть, багаття розпалене, вечеря парує, але трапилася халепа, у єдиному ліхтарику перегоріла лампочка. Ночівля у лісі «на темно» під зірками і наука на майбутнє.
    Четвертого дня повернутися до цивілізації є два варіанти: зійти на Верховинську сторону у присілок Шибене, це ближче, але звідти на «велику землю» йде всього один автобус о 14 годині. І варіант наче довший, зійти на Рахівський бік у село Луги, це дальше, але з Лугів до Рахова хороше автобусне сполучення, раз у дві години звідти можна виїхати. Вирішуємо, що краще до Лугів. Дорогою ледь не спотикаємося об білі гриби, доводиться забирати. Йдемо долиною Білої Тиси. За шість кілометрів до села нас підбирає старезний лісовоз. Втискаємося вдвох в кабіну «Уралу» з рюкзаками. Ось вам і перевага групи з двох осіб. Від грошей водій чемно відмовився.
    Володимир Геник

    Fundatia Ucrainenilor Huțuli din Romania- ФУНДАЦІЯ ГУЦУЛІВ В РУМУНІЇ

    Ştiri culturale

    Канал новин не знайден!